Творчий пошук

 Дослідницький проект " На степовій долоні Кіровоградщини"

Міні - хрестоматія "Японія"

Міні - хрестоматія  "Давня Греція. Міфологія"
 
Олександр Сергійович Пушкін і Україна

Український султанат :   відомі та забуті бранки

Українці пишаються своєю землячкою Роксоланою, яка стала дружиною султана Сулеймана І Пишного та матір'ю його наступника, Селіма ІІ Рудого. Утім, вона була не єдиною українкою в гаремі вінценосних османів. Адже кримські татари, здійснюючи впродовж декількох століть грабіжницькі набіги на наші землі, полонили сотні тисяч молодих жінок та дівчат і продали їх у рабство. Ними поповнювали родини володарів Блискучої Порти. Спробуємо повернути із забуття хоча б деякі імена наших співвітчизниць, які жили в султанських палацах упродовж 

        Пожиттєвий портрет                                                                    600 років. 

                         Роксолани

         На 30 років раніше від Твардовського, тобто 1596-го, коли ще були живі нащадки Роксолани, схожу інформацію про "попівну з Рогатина" залишив автор на ім'я Перегрін Полонус. Посилання на його слова міститься в "Польському біографічному словнику" професора Зиґмунта Абрахамовича.  Відомості про те, що Роксолана могла походити з Поділля, які збереглися в народнопісенній творчості українців, швидше за все, стосуються іншої українки — Надії, тобто Хатідже Турхан (1627 — 1683), яка стала дружиною султана Ібрагіма І (1615—1648) та матір'ю султана Мехмеда ІV (1642—1691)

      Докладніше про її походження з села з-під Хотина можна прочитати у статті "Османські пам'ятки Кам'янця-Подільського: вісті з минулого" (див. DT.UA, 15.09.2015 р.). Зазначу лише, що Хатідже Турхан стала першою і, мабуть, єдиною султаною, яка разом із вінценосним сином відвідувала рідні терени. Це було під час спільного з козаками гетьмана Петра Дорошенка та кримськими татарами військового походу османів на Кам'янець-Подільський і Хотин у 1672—1673 рр.

 Надія з Поділля

Який вигляд мала Хатідже Турхан? За свідченнями турецького історика Мустафи Чагатая Улучая, вона була дуже вродливою дівчиною: білолицьою, з оксамитовими віями навколо очей глибокого блакитного кольору та світлим волоссям. Ахмед Рефік Алтинай стверджує, що Хатідже Турхан — шатенка із "солодкими" веснянками на обличчі, високого зросту, але делікатна.

На жаль, до наших часів не дійшли портрети цієї жінки пензля європейських художників того часу. Відоме лише одне документальне зображення Хатідже Турхан із книжки "Сучасний стан Османської імперії" 1668 р. секретаря англійського посольства при Османській імперії Пола Рікота, з якого дуже складно зробити висновок про її зовнішність, зокрема колір очей та волосся. Хоча її син — русявий, блакитноокий Мехмед ІV — зовнішністю дуже схожий на козака. Тому можна припустити, що Хатідже Турхан все ж таки була білявкою.  За твердженнями історика та археолога Юхима Сіцінського, у XVII ст. в султанських гаремах була справжня мода на українок із Наддністрянщини, тобто Поділля, адже краса тамтешніх жінок вражала. "Навіть ті, які належали до найнижчого класу народу, були високими, з правильними рисами обличчя, струнким тілом, гармонійними рухами, біляво-русявим густим, м'яким і довгим волоссям, — переповідає він опис одного вірмена-очевидця. — Очі були світлі: і не блакитні, і не зелені, а щось середнє між сапфіром та смарагдом, із сильним блиском. У них була помітна жвавість кішки і повна сліз полохливість сарни", — писав Ю.Сіцінський. Саме такою могла бути Надія з-під Хотина, яка стала османською султаною Хатідже Турхан.  Примітно, що за її життя управління державою у 1656 р. фактично було передане великому візиру Кьопрюлю Мехмеду-паші, який нещадно поборов корупцію, стративши десятки тисяч нечистих на руку чиновників та суддів, придушив повстання у провінціях та припинив чвари в султанському палаці. Так добігла кінця епоха "жіночого султанату", коли жінки султана плели інтриги та втручалися у політичне життя держави. Вона почалася з українки Роксолани, а поклала край цій руйнівній для Османської імперії практиці інша українка — Хатідже Турхан, яка виявилася останньою жінкою-регентшею в державі. Також відомо, що вона була щиросердою султаною, яка перешкодила своєму вінценосному синові Мехмеду IV вбити зведених братів (як це було загалом заведено в імперії османів), та великою благодійницею. Вона побудувала імперського масштабу Нову мечеть у Стамбулі зі школою, громадськими лазнями, відомим і сьогодні Єгипетським ринком, цвинтарем та багатою бібліотекою, дві фортеці поблизу входу в Дарданелли на місцевості Чанаккале та безліч фонтанів. Після її смерті яничари почали готувати змову й скинули з трону Мехмеда ІV, якого вона все життя оберігала. Разом із хасекі Гюльнуш-султан, іншими наложницями свого гарему та дітьми він 1687 р. був ув'язнений у покоях Старого палацу, з яких уже не вийшов живим на волю. 

 Вершниця Марія

Після нетривалого правління зведених братів Мехмеда ІV — султана Сулеймана ІІ та Ахмеда ІІ — на трон зійшов його старший син, Мустафа ІІ, п'ятою дружиною якого і матір'ю сина Османа стала українка Марія, тобто Шехсувар (у перекладі — вправна вершниця). На це вказують турецький дослідник Ісмаїл Хамі Данішменд та відомий український історик Агатангел Кримський. На жаль, точна дата і місце її народження невідомі. Після смерті чоловіка Мустафи ІІ вона разом зі своїм оточенням, донькою Емметулах та малолітнім сином Османом, який був другим претендентом на трон, мусила перебратися до Старого палацу. Там її кавування одного разу призвело до великої пожежі, що зруйнувала покої гарему та хамам.

      Відомо також, що її син Осман перебував під пильним наглядом гаремних служників, у повній ізоляції від світу, як того вимагали правила "золотої клітки", в якій утримувалися брати правлячого султана, тобто шехзаде. Матері не дозволяли його відвідувати через офіційну заборону. Коли Осман у 56 років став султаном, за трирічне правління (1754—1757) запам'ятався надмірною любов'ю до соболиного хутра та ненавистю до музики й музик, яких виставив зі свого палацу. Також зневажав жінок і жіноче товариство. Тому носив спеціальні підковані цвяхами черевики, щоб служниці палацу тікали подалі, зачувши його наближення.  Невдовзі після його сходження на трон померла сама Шехсувар-султан. Вона почиває у мавзолеї, розміщеному на території кафедральної мечеті Нуросманіє (Нуруосманіє), який готували для її пасинка, султана Махмуда І. Адже він розпочав його спорудження разом із мечеттю. Проте помер, так і не завершивши будівництво, і був похований у мавзолеї Хатідже Турхан. Добудував мечеть Осман ІІІ, тому цей комплекс був названий на його честь — Нуросманіє. Попри це, він не залишив султанську за розмірами та оздобленням гробницю для себе, а поховав у ній свою матір, Шехсувар-султан.

    

 Забуті імена гаремних бранок

Утім, це не всі українки в гаремі османських султанів. Невідомими залишаються імена сотень, а може, й тисяч наших співвітчизниць, які жили в султанських палацах. Адже там не нотували їхніх персональних даних, а просто зазначали ісламське ім'я й по батькові — переважно Абдуллах, тобто раб Божий. Лише завдяки історичній розвідці турецького історика і письменника Алі Кемаля Мерама нам вдалося отримати хоч якісь дані про українських жінок у житті султанів. Він у своїй книжці "Матері падишахів", на відміну від інших турецьких дослідників, намагався надати якомога більше інформації про імена та батьківщину гаремних бранок, що містяться у хроніках османських літописців. Перша згадка про українку пов'язана з правлінням внука Роксолани, султана Мурада ІІІ (1546—1595). Як відомо, він був справжнім розпусником, тому дні і ночі проводив із жінками. Серед них була і третя хасекі — українка Ольга, яка в османів отримала ім'я Шахіхубан. Вона народила султанові двох синів — Коркута й Алі. Хлопчики або померли в дитинстві, або були страчені з приходом нового султана — їхнього зведеного брата Мехмеда ІІІ. Сама Шехіхубан похована в районі Єнібахче Стамбула. 

         У гаремі внука Хатідже Турхан, султана Мустафи ІІ, крім українки Шехсувар, за свідченнями А. К. Мерама, жила ще одна її співвітчизниця, Віра (Махфірузе Хатідже). Улюбленицею бездітного султана Махмуда І також була українка Ольга, тобто Вердіназ, яка стала його четвертою дружиною. Вона спорудила фонтан, віддавши для цього в османський фонд (вакф) свій фермерський маєток у константинопольському районі Чаталджа, та навіть здійснила хадж до Мекки. Померла Вердіназ 1804 р., похована на території мечеті Шехзаде.  У гаремі Махмуда ІІ в останні роки його правління з'явилася друга Ольга, наша землячка. Її схопили османські солдати під час однієї з воєн і, як військовий трофей, продали до султанського палацу. Після народження 6 грудня 1835 р. сина Нізамеддина Ольга стала Тір'ял-султан. Коли він у трирічному віці помер, Тір'ял зблизилася з матір'ю шехзаде Абдулазіза Пертевніал-султан. Таким чином здобула не лише шану в гаремі, а й багатство. Тір'ял прожила довге, 70-річне життя, побачивши в часи правління п'ятьох султанів чимало хорошого і поганого. Померла 1886 р. За життя займалася благодійністю, побудувавши в Ускюдарі біля медресе Ахмеда фонтан Ахмедіє та оновивши джерело султана Абдулазіза. А ще — вона активно передавала книжки до заснованої 1719 р. султаном Ахмедом ІІІ бібліотеки у стамбульському палаці Топкапи. На жаль, А. К. Мерам не підтверджує інформацію, надану А. Кримським, про те, що любимою наложницею султана Османа ІІ була українка, схоплена під час Хотинської битви 1620—1621 рр. та привезена до султанського гарему. У народі її називали Маріцею, а в гаремі за нею закріпилося ім'я Мейлішах. Ця жінка народила султанові Осману ІІ сина Омера, який помер у дитинстві до або після страти батька 1622 р. повсталими яничарами.

 Нечистокровні султани

Як бачимо, українок у султанських гаремах було чимало. Що не дивно, адже лише з 1480-го по 1530 р., за підрахунками українсько-російського історика Георгія Чупіна, кримські татари захопили в рабство 219 тис. 470 людей обох статей — молодих та працездатних. Упродовж наступних двох століть чисельність таких невільників, переправлених до Османської імперії, лише зростала.  Як зазначає російський історик Ольга Дмітрієва, "вливання східнослов'янської крові в турецький генофонд було таким потужним, що на кінець XIX — початок ХХ ст. ідеальним типом стамбульського турка став світловолосий і блакитноокий чоловік, про якого досі, за сформованою традицією, мріють юні туркені". Та й що казати про пересічних турків, коли в жилах останнього османського султана, за підрахунками європейського професора Ліб'єра, текло не більше однієї мільйонної частки турецької (османської) крові. Адже їхніми матерями ставали слов'янки, грузинки, черкески, гречанки, юдейки, венеціанки тощо.  Як тут не погодитися з британським письменником Джейсоном Гудвіном, який у своїй фундаментальній книжці "Велич і крах Османської імперії" зазначив, що османами не народжувалися, а ставали…

Олександра Шутко